Довгих днів, та приємних ночей, подорожній!
Сідай ближче до вогнища, відкинь каптур і просуши чоботи, вечір у Карпатах не прощає дурних і голодних. А я, Томидло Сиволап, знайду тобі не чарку, а щось краще — розповідь про борщ, гуцульський, грибний, пісний, святвечірній. Борщ, що зігріває душу, як стара пісня в нічному лісі.
Цей борщ з’явився не з моди, а з пам’яті поколінь. Його готують у високих горах, коли сніг уже вкрив смерекові верхівки, а дим з комина здіймається просто в небо. М’яса в ньому нема й близько, бо на Святвечір так годиться. Зате є сушені білі гриби, зібрані в серпневі тумани, замочені, відварені й перетворені на духмяний настій. До них приєднується квасоля, варена до м’якості, буряк, натертий грубою теркою, морква, цибуля, капуста, картопля — усе, що земля дала, аби зігріти та нагодувати.
Дехто ще додає сушену грушку чи чорнослив, для солодкої нотки, що лишає посмак на самому краєчку язика. Борщ вдається темно-червоним, насиченим, із запахом лісу й спокою. Його не їдять похапцем, їдять як слухають пісню біля ватри: повільно, з повагою.
І хоч немає в ньому ні кісток, ні сала, він тримає в собі силу — силу землі, вогню, води та часу. Смак, що не потребує м’яса, щоб стати головною стравою на столі.
Тож розпалюй вогонь, подорожній, і візьмися до справи — цей борщ не звариться сам. А я, Сиволап, триматиму сторожу, поки варитиметься твоя перша ложка легенди.